Українські патріоти з Донецька відкрили магазин в Ірпені

Після складних випробувань війною, окупацією, втратами та іншими трагічними подіями, що повністю змінюють звичний життєвий лад, одні люди так і залишаються там – у минулому, а інші гартують сили та наважуються робити кроки вперед. Кожний крок далі виявляється все більш впевненим, сумні спогади згодом залишаються далеко позаду, а все навколо й саме життя просто стають інакшими.

Розповім вам історію однієї сім’ї з Донецька.

- У тому віці, коли саме час вийти на заслужений відпочинок, нам довелося розпочати все наново…

Подружжя Олена та Олександр разом вже понад 30 років. До війни були підприємцями – спеціалізувалися на постачанні клінінгового обладнання промислового призначення. Двоє дорослих синів – Владислав і Сергій, вже здобули освіту й теж обрали для себе шлях чесного самостійного заробітку під власну відповідальність.

Більша частина життя пройшла на Гладковці, що до війни вважалася одним з найбільш затишних і комфортних для проживання мікрорайонів.

Будинок опинився у безпосередній близькості до місця, де російські найманці влаштували мінометний розрахунок, з якого вели обстріли сусідніх районів. Неподалік, на території захопленого спортивного вишу, бойовики створили тренувальну базу, де цілими днями займалися стріляниною по мішенях і випробуванням стрілецької зброї – автоматів, ручних гранатометів і ще багато чого такого, що надходило у складі «гуманітарних конвоїв». Осетини та абхазці, буряти, удмурти й росіяни з характерною вимовою, що геть не знають вулиць і постійно запитують дорогу, швидко заполонили Гладковку, та й усе місто. Рідко коли траплялося так, щоб можна було пройти й не побачити зодягнених у російський піксельний камуфляж осіб – поодинці чи групами, озброєні до зубів, пішки й за кермом, вони гуляли вулицями, чіплялися до перехожих, закуповували у найближчих магазинах спиртне та прямували у своїх справах – стріляти й опохмілятися. Власне, за два роки там нічого не змінилося – база бойовиків розташована там само, а обстріли не припиняються.    

Працювати день і ніч, аби не хотілося додому

Від самого ранку та аж до десятої години вечора Олену Борисівну щодня можна заскочити на робочому місці:

- Я в цьому магазині просто живу, - сміється вона.

Відкрита й завжди усміхнена, елегантна, завзята й енергійна жінка. Невеличкий охайний кабінет. І – все телефонні дзвінки, розрахунки, накладні, ліцензії, постачальники, приймання товару… Без вихідних і без відпусток.

- Пані Олено, ви раніше займалися зовсім іншим товаром, чому саме продуктовий магазин?

- Ми виходили з інтересів потенційних покупців. Якщо хтось вважає, що для відкриття магазину десь у житловому комплексі середнього розміру достатньо орендувати приміщення, встановити там кавомашину та електрогриль, і відбою від відвідувачів не буде, той помиляється. Для початку треба уважно вивчити те, що називають кон’юнктурою локального ринку. А саме, що пропонують заклади торгівлі навколо? Чого, навпаки, бракує?

Ірпінь – компактне та красиве місто з населенням близько 40 тисяч людей. Історично це було місто залізничників, появу якого пов’язують з початком будівництва у 1899 році залізниці Київ – Ковель. Тоді біля дороги, неподалік від Києва, працівники залізниці заснували дачні селища Ірпінь, Буча та Ворзель. Ірпінь і Буча одержали свої назви від однойменних річок, біля яких вони знаходяться.  

А ще в Ірпені є розвинена мережа супермаркетів, то ж обрати певну нішу для просування своїх товарних пропозицій – справа не проста.

Про те, що таке «заборона фотозйомки», ніхто не знає. Фотографувати можна що завгодно та скільки завгодно.

Асортимент товарів не поступається супермаркету: на невеликій площі все розташовано настільки щільно, що полиці заставлені буквально до самої стелі.

Щодня тут виготовляють свіжу випічку на будь-який смак і хліб власного виробництва.

За всім цим – постійна напружена праця: все треба встигнути, багато всього тримати у пам’яті, слідкувати за свіжістю продуктів…

- Пам’ятаю той перший випадок, після якого відчула гордість тим, що ми – українці, - згадує Олена. У молоді роки ми з чоловіком декілька років жили на Камчатці, куди потрапили за розподілом як молоді фахівці. Праця на Півночі добре оплачувалася. Але ми ніяк не могли збагнути, чому наші сусіди з гуртожитку, що одержували втричі більшу зарплату, часто прибігали до нас і просили в борг по 50 рублів «до получки». На ті гроші, котрі одержували, практично кожна родина могла б собі дозволити щомісяця робити ремонт у кімнаті або купляти щось із меблів, а згодом – накопичити необхідну суму на власне житло… Але цього не відбувалося. Зате брагу там гнали всі, і кожного дня було нормою влаштовувати посиденьки з її «дегустацією». Інша сусідка якось дуже здивувалася, коли побачила, як я сама роблю фарш. Навіщо, - запитувала вона, коли можна купити готовий у магазині… А я от не уявляю, як можна брати магазинний фарш! Хтозна, що туди накрутили!

Тому, коли у нашому магазині виготовляють фарш і напівфабрикати, а на етикетках зазначено, з якого це м’яса, значить там тільки те, що вказано: наприклад, курятина – значить, містить лише куряче філе, й нічого більше.

- Ми працюємо тільки з тими постачальниками, котрі вже перевірені. Товар беремо невеликими партіями – ліпше брати менше, але частіше, й лише те, що подобається людям. Аби потім не простоювало на полицях і не псувалося! Молочна продукція, дитяче харчування, бакалія – робота з цими товарами потребує особливої відповідальності, в першу чергу – перед людьми та власним сумлінням.

Приїхали на пару місяців, з валізою літніх речей

- Виїхали у червні 2014-го, - розповідає Олена, - сподіваючись, що ненадовго, і що скоро тому безладу, що відбувався у нашому рідному Донецьку, буде покладено край. Протягом двох місяців жили на квартирі в моєї подруги, щодня спостерігали за новинами та чекали. Надія на скоріше повернення додому, здавалося, вперто не хотіла здаватися і примирятися із сумною дійсністю… Допоки непомітно не підкралася осінь, з її першими холодними днями, а у нас із собою були тільки літні речі. Для того, щоб переоформити пенсію, потрібно було не тільки стати на облік як внутрішньо переміщені особи, але й для мого чоловіка – повторно пройти МСЕК для підтвердження групи інвалідності. У Донецьку доводилося проходити таке підтвердження кожні два роки.

«Не пропонувати й не давати хабарів – наше кредо!»

Олександр – інвалід третьої групи за загальним захворюванням. Оскільки на той час одержати висновок у медзакладах Донецька вже не було можливості, вирішили спробувати пройти МСЕК у Києві.

- Ми нікого не знаємо серед медиків, навіть спитати не було в кого… Мало сподівалися на успіх, але записалися в чергу – без жодних «особливих домовленостей», просто, на загальних засадах. Довелося почекати, тому що із захворюванням крові Олександр виявився один, а тому до складу комісії повинні були включити лікарів відповідного фаху. У призначений день Олександр прибув для проходження МСЕК. Вся процедура затягнулася на декілька годин, але, на диво, того ж дня він одержав висновок! З висновку йшлося, що групу встановлено довічно, і тепер вона не потребує підтвердження! І все це – протягом одного дня. Без грошей. Без підключення «потрібних» знайомств. Без інших домовленостей. Неймовірно, але з тим саме питанням у Донецьку чомусь доводилося бідкатися довго та нервово, і так – кожні два роки.

- Відтоді, - підсумовує Олена, - правилом нашого нового життя тут стало: «Не пропонувати й не давати хабарів!». І це правило ми вже два роки успішно застосовуємо в інших сферах життя.

Так само одержали довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб. Невдовзі нарешті переоформили пенсію. Потім перереєструвалися як приватні підприємці за новим місцем. Все пройшло швидко, без жодних перешкод і проблем. І всюди зустрічали уважне і чуйне ставлення з боку працівників тих місцевих органів, до яких зверталися.

Дім, милий дім…

У Донецьк ми повернулися на початку осені 2014-го – точніше, не повернулися, а приїхали тільки на декілька днів для того, щоб забрати з дому деякі свої речі. 

- Не передати словами, яке то було щастя, коли відкрили двері своєї квартири та опинилися вдома, - ділиться спогадами Олена. Чоловік одразу попрямував на балкон, де в нас була невеличка «оранжерея». Я дуже люблю квіти, а останнім часом захоплювалася орхідеями, зібрала декілька цікавих сортів для колекції… Звісно ж, квіти за час нашої відсутності майже всі загинули. Але я не знаю, як пояснити те, що ми побачили далі: посеред цієї сумної картини яскраво палали квітки орхідеї. Найкрасивішої серед усіх! Орхідеї вистояли більше двох місяців – у літню спеку, без поливу і без догляду. А одна навіть розквітнула, немов чекала нашого повернення. 

У квартирі ж практично все було засипано шаром білого пилу. Під час обстрілів будинок сильно трясло, і сипався дрібний бетонний пил зі стелі та з усіх кутків. Біля вікон місцями розтріскалася й обсипалася штукатурка – так від вибухової хвилі буває. Головне, що все залишилося на місці, все ціле.

Невдовзі повернулися до Ірпеня. Осінь підступала холодними вітрами, короткими днями, нескінченною стрічкою новин і сумом… Обстріли… Наступи, нові партії техніки та зброї крізь російський кордон. Загибелі серед військових, вбиті серед місцевого населення. Багато вбитих. Щодня – нові повідомлення про те, куди влучило після чергового обстрілу. Що там з домом?.. Не відомо… Коли тепер ми повернемося? Навалювалася тяжка депресія… Опускалися руки та не було ані фізичних, ані моральних сил.

Ми більше не повернемося, - це довелося просто прийняти одного геть не прекрасного дня. Назад дороги тепер нема. Але є вибір: продовжувати чекати і жити спогадами, або виходити з того, що життя лише одне, і воно триває.

- Отже, у жовтні 2014-го ми вже розпочали приводити до ладу невеличке цокольне приміщення на вулиці Полтавській, котре вдалося знайти неподалік від тимчасового житла та за помірною ціною, - продовжує Олена. 

Донецька прописка – не тавро!

- Нещодавно, від початку літа, ми додали до наших товарів морозиво в асортименті, шукали продавця, - розповідає Владислав. Одним з таких кандидатів виявився молодий хлопець, і коли вже переговорили та вирішили, що будемо працювати разом, він несподівано каже:

- Але в мене є певна серйозна проблема…

- В чому проблема?..

- Прописка…

- І яка ж у тебе прописка?

- Донецька. Мене з нею ніде не брали на роботу…

- Так і в мене – донецька!

Дівчата, що працюють у відділах магазину – місцеві. Привітні та сумлінні працівниці, результат прискіпливого добору персоналу.

- Ми тут часто збираємося разом, з різної нагоди. Спілкуємося, відпочиваємо, - як одна сім’я. Взагалі, будь-який колектив, хоч і невеликий, не тільки гуртує, але й повинен виховувати в людині кращі якості. Допомагати й підтримувати одне одного, піднімати настрій у хвилини слабкості – для цього і є колеги. Спільними зусиллями можна досягти набагато більше! – вважає Олександр.  

Коли магазин навідують наші захисники, це завжди приємні зустрічі: у міському шпиталі проходять лікування й реабілітацію чимало військових із зони бойових дій.

Реєструйся за законом, заробляй і сплачуй податки, працюй і давай заробити іншим – простий рецепт успіху

- Ми жодного разу не пошкодували про те, що опинилися саме в Ірпені.  А от у Донецьку нам би навряд чи дали відкрити подібний магазин. Лихо в тому, що там доморощена бізнес-мафія, що скооперувалася з чиновниками місцевих органів влади, не толерувала конкурентів. Приміщення у центрі міста перебували під контролем окремих можновладців, які не гребували «віджимом» бізнесу та практикували натравлювати на впертих підприємців своїх «кишенькових» спеців з числа працівників правоохоронних і контролюючих органів.

Читачі нашого блогу пам’ятають гучну історію про комунальну стоматологію, в якої хотіли відібрати приміщення в центрі міста, а пресувати лікарів чомусь приїхали есбеушники.

Це проблема не тільки Донецька, але і будь-якого іншого міста, де відбулося зрощування бізнесу та політики, підприємців і владних структур.

Хочеться сподіватися, що Ірпінь у цьому відношенні піде шляхом поміркованого економічного розвитку задля створення сприятливого середовища для роботи малого й середнього бізнесу, адже саме підприємці забезпечують наповнення місцевих бюджетів.

Чи є власне житло? Авжеж, усе є, - в Донецьку. Тут – орендована однокімнатна квартира. Але це зовсім не засмучує, головне, що всі живі і здорові. Значить, можна впевнено дивитися у майбутнє.

То ж, у чому секрет сильних духом людей? Зокрема і в тому, що вони не бояться змін і продовжують жити. Разом іти назустріч майбутньому, дбайливо зберігаючи у пам’яті найкраще з того, що колись було.

Фото з архіву Олени Агеєнко