«З нього кишки висять, а воно на нас пре з кулеметом…»

Бійці 128-ї бригади горно-піхотного підрозділу Національної гвардії України розповідають про те, у якому пеклі їм довелося побувати в Луганській області: Переможне, Чернухіно, Нікішино, Станиця Луганська…

У Донецькій області вони теж були, а вчора саме поверталися з Дебальцева, де стояли з жовтня.

Порядок такий: ті бійці, котрі більше 90 днів пробули у зоні АТО, мають право на десятиденну відпустку. Вчора, наприклад, виїхали 150 воїнів, і мені просто пощастило, що вдалося особисто поспілкуватися з ними. Всі – з різних областей, включаючи Донецьку.

Олександру 40 років. У Рівному на нього чекають дружина і троє дітей.

- Взагалі я маю свій бізнес, - розповідає Олександр, - отже, гроші в мене є. До того, як сам потрапив на війну, займався волонтерством. А коли якось натрапив на оголошення про те, що у Мукачево потрібен кухар, терміном на 45 днів для підрозділів Нацгвардії то вирішив піти.

- Мукачево геть далеко, - не зрозуміла я, - то як узагалі ви потрапили до зони АТО?

- Мої 45 днів перетворилися на 4 місяці, коли з Мукачева нас перекинули до Дебальцева. Тільки давай на «ти», добре?

Його тезка – теж Олександр, трохи молодший. Йому 37 років. Сам він із Дубно Рівненської області, де на нього чекають двоє дітей. Він і пояснив:

- Взагалі, те, що хлопці – кухарі, нічого не означає: всі ми воювали однаково. Я, зокрема, опікувався протитанковою зброєю. А стріляли з неї ми всі – іншого вибору не було. Різниця лише в тому, що кухарям треба було встати о 4-й годині ранку, розігріти буржуйку, зготувати сніданок, а потім ми всі йшли на блокпост. Так само – і щодо обіду. А вечерю нам потім, вже восени, заборонили готувати.

- Це через те, що раніше темніє?

- Так, уже надвечір, коли насуваються сутінки, то розпалювати вогонь або копирсатися біля кухні з ліхтарем означало би накликати на себе снайперів… Або і щось більш важке – безпілотники там постійно кружляли.  

В Луганській області найбільш активні бойові дії велися у межах перетинів Біловодського та Новоайдарського районів, на кордоні з Росією. У Переможному, що майже на кордоні з Біловодським районом, наші позиції атакували постійно.   

Спитала, як ставилися до них місцеві.

- Та як… Багато хто виїхали, а ті, що лишилися – вони нас боялися. Хтось навіяв місцевим, що ми їмо дітей, людей – вони вірять! Вже дійшло до того, що ми їдемо повз одного із звільнених селищ, бачимо дітей – ми їм помахали, прокричали щось на привітання та кинули їм згущенки. Але діти від переляку стали падати на землю – їм здалося, що це ми у них кидаємо гранати.

- Вони, на жаль, вірять і в те, що ви рабів привозите звідти… Але я сьогодні рабів так і не побачила. Шкода. Мені би сталися у нагоді.

- Бо йо зна, що з тими людьми відбувається… Ладно, місцеві, от зараз розкажу тобі про такого, - продовжує Олександр… Не знаю, чим вони там обколюються… Чи то що вони таке п’ють? Був такий один Термінатор. Чуєш, у нього випустили три автоматні ріжки – по 30 патронів кожен, а всього десь 90 куль всадили. У нього з пуза кишки вивалилися, вибач за подробиці, й так і висять, - просто телепаються. А він все одно на нас пре, кулемета з рук не випускає та ще намагається стріляти. Заспокоївся він лише тоді, коли у лобешника йому увігнали… Здоровезний такий був качок – зростом метри два, отака борода, - показує руками аж до грудей, - чорна!   

- І хто це був – місцевий алкоченець або російський солдат? – питаю я.

- Та яке там! Не місцевий і точно не руський. Чечен то виявився! У нього й документи були, ми ж потім почитали, хто такий… Ті, що з автоматами та кулеметами набігали на нас, то практично всі чорні – осетини всякі, чеченці-кадирівці тощо. Вони для серйозної роботи не годяться – так, для піхоти, і все… А от біля Станиці Луганської, так там нас накривали «Градами» вже росіяни. У них коректувалиник був, - знаєш, який? Уяви: стоїть наш танк, а в 30 метрах – вже чиїсь будинок, - новесенький, щойно «короїдом» обшитий. Так вони наводять і дають залп: у танка зриває башню, вона відлітає на декілька метрів, а будинок так і стоїть – ані подряпинки… Ох, як вони нас там шлеїли тими «Градами»! То був справжній Сталінград у тій станиці Луганській! Особливо наприкінці жовтня там було гаряче. Ще, знаєш, от усе, що у новинах нам розказують, то така маячня… Ти дивишся новини? Зараз дещо поясню.

- Та я не дивлюся телевізор, адже часу немає. Іноді почитаю новини на сайтах типу «Ліга» або «Цензор». Наприклад, коли пишуть, що протягом доби терористи 20 разів обстріляли наші позиції або коли йдеться про приблизну оцінку їхніх втрат, воно зрозуміло, що цифри дуже умовні.

- Правди у новинах лише відсотків 10. А саме, коли кажуть два, значить, 20 і так далі. Їх, убитих, ніхто не рахує. Ми ж не будемо цим перейматися! Їхні солдати – нехай забирають. Але ж вони цього не роблять. Трупи так і лежать. Я цими місяцями повидав багато гнилих і смердючих тіл. Знаєш, біля Нікішино є така посадка, так вона вся завалена вбитими росіянами прямо у формі, зі зброєю. Так вони і лежать і будуть лежати, тому що, як кажуть, «російських військ в Україні нема». Нам вони теж не потрібні. Ми до тієї посадки навіть не заходили – воно нам не тре, ще й ті понаставили «розтяжок»…

- Взагалі не забирають своїх убитих?

- Знаєш, нє. Ну, хіба що, до болота поскидають. Решта валяється так. Біля Станиці Луганської, Нікішино, Дебальцева, Чернухіно, ще сам бачив біля трьох наших блокпостів, - їх назва ні про що не каже, тому що на мапі таких нема, а блокпости названі по іменах… Так у полях і в посадках вони досі валяються. Бродячі собаки їх жеруть. Сам бачив. Огидне видовище… Собаки зграями приходять прямо на поля, розтаскують, рвуть і ще й деруться за це м’ясо. Потім у зубах розтаскують далі кістки. Мабуть, нічого не лишиться. Так що, кого там рахувати? Коли сніг зійде, знайдуться ще заблукалі росіяни та чеченці. А зараз рахувати їх ніхто не буде.

Юрію 35 років. Він з Волині. У Юрія дитина-інвалід, а тому він узагалі міг би не йти воювати:

- Коли цього літа перед нами всіма постав вибір – лнр-днр або Україна, то я свій вибір зробив. Я сам не служив в армії, а тут за 5 хвилин одержав військовий квиток і за 5 хвилин пройшов медкомісію. Пішов добровольцем, як і Санько, - киває він на свого товариша, - кухарем. Я ж цим до війни і займався, освіту маю відповідну. Знаєш, навчився вже не дивлячись визначати, скільки кілограмів крупи, картоплі чи м’яса потрібно на обід для 30, 50, 100 чи більше хлопців, - посміхається Юрко, - тільки не дивися на мої руки... За інших умов нормальний кухар такі би відрубав…

Руки у всіх хлопців чорні, загрубілі. На деяких пальцях зірвані нігті.

- Я вже учора їх драїв, чистив – нє… Намертво в’їлося. Води ж іноді не було навіть щоби напитися. Якось п’ять днів ми в Дебальцевому сиділи на одних сухарях і консервах. Були в нас лише сардини та бички в томаті. Аж потім, коли нас вивезли на день до Артемівська, ти бачила би, як я там їв той клаптик хліба… Білий був хлібчик, а я не міг ним наїстися, то як дитина шматочком торта… Та я і одягнений, що безхатченко – от, кожух, можна сказати, віджав…

На Юркові був старенький чорний кожух з хутряним ворітником і на чотирьох ґудзиках.

- Зимову форму не видали?

- Еге ж, видадуть вони… Он, бач, в Санька одного та Санька другого – це, що на них, то усе їм надіслали з дому: бушлати, брюки, берці, кофти. Іншим волонтери підвозили. Але то було дуже рідко. Туди, в той Сталінград, навіть волонтери не доїжджали. А холоди підійшли… Якось я замовляв – мені привезли посилку, але дорогою все переполовинили. Тому що могли, то на себе ми й зодягли. Тому що в поле виходиш, а там… Стоїш, а вітер настільки пронизливий, що здається – тріскається шкіра… Тоді вже не відчуваєш ані рук, ані ніг – нє, нічого не відчуваєш. Я скажу тобі правду: мені зараз не соромно про це зізнаватися, але я вже ось так від холоду двічі всцикався… Так, і мені дійсно не соромно, тому що це правда.     

Світлин з хлопцями наразі не буде, адже їм доведеться знову повертатися до того пекла.

- Що тієї відпуски, - каже Олександр, - за 10 днів і заспокоїтися не встигнеш. А як спати? От пам’ятаєте, хлопці, коли ми в Артемівську ночували – взагалі не виспалися… Приїду, куплю синові петард, дам залізне відро, та хай собі у дворі їх запалює та бахає… От інша річ – спати у пасажирському вагоні! Навколо «Градами» нас шлеять, вагон ходором ходить, стекла з вікон просто випльовує, а я сплю! А знаєш, Катю, чим ми у тому вагоні топили? Ніколи не здогадаєшся!

Я перебрала подумки декілька варіантів, але так і не змогла відгадати. Чим можна топити у порожньому пасажирському вагоні, де немає навіть електрики? Здалася:

- Ні, точно не вгадаю. 

- Свічками ми топили. У купе ночували вдвох. Вагон пустий стояв. Так ми ото запалимо на столі три свічки, та начебто й тепло вже…

- Знаєш, - коли вже прощалися, каже Олександр, - я тепер приїду до себе у Рівне, створю свою волонтерську організацію. Не можу більше на це дивитися! Я переписав контакти всіх хлопців – їх повертається загалом 150 душ, і не дай боже, щоб хтось із них ще колись отак замерзав і голодував! 

- Ми з колегами та друзями вам теж передамо нашу допомогу! – звичайно, і я обмінялася з ними координатами, та далі ми обговорили найбільш нагальні потреби.

Наступне прохання стало для мене неочікуваним.

- Тільки ми вас дуже просимо, - не пишіть і не передавайте листів. Не треба нічого такого зворушливого писати і хлопців на сльози пробивати – і без цього нерви в усіх… Сама розумієш.