Кристина Зозуля из Горловки, беженка и жена солдата, написала письмо Порошенко. Пете, конечно, пофиг, но вы почитайте:
Петро Порошенко, Пане Президенте! Звертається до Вас мама маленького горлівчанина, п'ятирічного Костіка, дружина звичайного солдата, бойового кулеметника, воїна-добровольця.
Я та моя дитина, саме та категорія громадян нашої Батьківщини, яку називають «переселенці» або частіше «біженці»! Це такі як я і мій маленький Костік, у 2014 році стали безхатчинками у своїй країні, залишивши СВОЮ домівку. Рятуючи дитину від звуків розривів снарядів, від озброєних неконтрольованих чужих людей, я була впевнена, що обираю мирне ЖИТТЯ в першу чергу для синочка, обираю право бути вільною людиною. Я була впевнена, що моя Україна не залишить мене, так само як і я не лишаю її в найскрутніші часи.
Виїжджаючи з окупованої Горлівки я, як і тисячі моїх земляків, вірила, що повернусь за місяць, максимум пару місяців, ДОДОМУ, в свою квартиру...
Вже третя весна без дому...
Три роки мій маленький син живе на зйомних квартирах, тому що постійної зйомної, а тим більше нової власної, ми мати не можемо. Три роки моя дитина змінює садочки, не може мати постійних друзів, лікаря, навіть дитяча мрія: смугаста кицька – не реальна із-за того, що житла власного немає.
70% доходу наша сім'я віддає за дах над головою. Так, саме 70%, не менше! Бувають тижні, коли постає питання «а що завтра ми їсти будемо?», буває, що рятує садочок, в якому дитина може три рази на день поїсти.
Свята?! Ні! Ми останніх три роки не знаємо, що таке свято! А якщо бажаємо один одному щось, то лише миру в рідній Горлівці та мати дах над головою !
Якби ми мали можливість мати власне, нехай маленьке, житло, в місті, в якому ми живемо зараз м. Рівне, чи прилеглих районах, це дало б можливість нам, переселенцям, почати ЖИТИ, а не виживати! Ті гроші, ті тисячі які ми віддаємо власникам квартир щомісяця, ми б платили за своє житло, якби нам була надана така можливість!
Я майже впевнена, що Ви цього повідомлення, звернення, я б навіть сказала крику про допомогу та підтримку, ніколи не побачите, не почуєте. Але я маю вірити, оскільки живу вірою всі ці три роки. Вірою в Перемогу на Донбасі, вірою в те, що ще трохи, зовсім трохи і у нас стане краще, вірою в те, що хлопці , як і мій чоловік, не дарма ціною власного здоров'я, ціною життя захищають нас від ворога, який забрав найцінніше – частину нашої землі, частину нашої вільної, незалежної України ... Зруйнував мій Донбас!
Пане Президенте! Вірте в нас, в переселенців, як ми віримо в Україну! На нас можна покластися, ми надійні, працьовиті, ми проходимо кожного дня випробування життям, ми пристосовуємось до обставин і ніколи не жаліємось! Наші діти з гордістю говорять, що народились на Донбасі, і моляться за мир! Моя дитина при знайомстві з новими людьми завжди каже: я – Костік, я – українець! Тим самим ніби нагадуючи про себе, що він такий самий українець як і дитина в Рівному, Києві чи Дніпрі!
Зверніть на нас увагу! Моїй сім'ї нема де жити!
Повірте, ми маємо набагато більше, ніж ті, хто має все: ми маємо віру! Ми виховуємо своїх дітей, нове покоління українців, з любов'ю в серці до рідної землі, з цими дітьми нам будувати нову Батьківщину! Вони кращі за нас!
Почуєте мене, значить почуєте сотні тисяч УКРАЇНЦІВ-переселенців!
Христина Зозуля і Костік
Горлівка – Рівне
Переселенці, які мріють мати власне житло. (источник)
Блог в соцсетях:
Твиттер Вконтакт Фейсбук Гуглоплюс Ютуб Инстаграм livejournal
